Вона малює так, ніби знає його

Світло в її картинах — не просто естетика. Це мова. Мова, якою вона ніби веде діалог із ним — художником ХІХ століття, майстром атмосферного українського пейзажу Володимиром Орловським. Вона — Ванда Орлова, сучасна українська мисткиня, яка винайшла авторську техніку «солярісм».

Її полотна немовби світяться зсередини. Вони притягують погляд, затримують час — і залишають після себе відчуття внутрішнього тепла. Так малюють ті, хто справді відчуває світло. І знає, яке воно — світло, що йде з глибини часу.

Частина картини Ванди Орлової «Точка відліку», авторська техніка «солярісм», 2025 рік

Поштовхом до цієї статті стала творчість сучасної української художниці Ванди Орлової — авторки техніки «солярісм», що привертає увагу як яскраве явище нового покоління у мистецтві. Її полотна не просто зображують світло — вони живуть ним. Відбиваючи сонце через шари олії, акрилу й золочення, картини Орлової взаємодіють з простором, змінюються залежно від кута освітлення й часу доби, створюючи відчуття «живих сонячних променів» — образу, який став її мистецькою візитівкою.

У мистецтві кожної епохи є образи, які не тьмяніють із часом. Вони — як промінь сонця крізь старовинне вікно: проходять крізь десятиліття, нашарування стилів, злам епох. Світло — в прямому і символічному сенсі — є однією з таких наскрізних тем, що єднає минуле й сучасне українського живопису. І часом виявляється, що цей зв’язок не лише тематичний чи естетичний, а й глибший, родовий.

Термін «солярісм», що позначає авторську техніку сучасної української художниці Ванди Орлової, дедалі частіше з’являється у мистецьких колах — у розмовах, публікаціях. Цей напрям приваблює увагу не лише естетичними якостями, а й своєю концептуальністю: сонячні промені, що буквально «живуть» на полотні. І коли заглиблюєшся у цей світ, неможливо оминути ще один факт — прізвище художниці. Орлова. Воно ніби відлунює з глибини української мистецької історії, де звучало подібне ім’я: Володимир Орловський — майстер світла ХІХ століття, «батько» українського імпресіонізму, один із провідних українських пейзажистів свого часу, учень Шевченка. Він так само говорив мовою сонця, знаходячи у кожному промені не лише естетику, а й емоційну глибину, поезію та драму.

Картина Володимира Орловського «Захід сонця над річкою», друга половина 19 ст.

Чи можна говорити про спадкоємність між цими художниками — не лише тематичну, а й кровну?

Працюючи над цим матеріалом, автор мимоволі поставив собі запитання: чи не пов’язане прізвище Ванди Орлової з іменем Володимира Орловського? Ця думка з’явилася через тематичну спорідненість митців та співзвучності імен, які перегукуються крізь століття. Спроба знайти відповідь привела до неочікуваних відкриттів!

З великою ймовірністю, Ванда Орлова має далекий родинний зв’язок із видатним українським художником Володимиром Орловським. Архівні джерела свідчать, що її прадід, Сергій Орловський, був сином Яна Орловського (1818 р.н.), який, згідно з польськими та українськими архівами, міг бути рідним братом Доната Орловського (1820 р.н.) – батька Володимира Орловського. У часи революційних потрясінь Сергій Орловський, рятуючи родину, виїхав до Риги, де змінив прізвище на Орлов, і таким чином одна з гілок Орловських трансформувалася на «Орлов».

Так одна гілка розділилася, але, можливо, зберегла у собі ту саму любов до світла, що не потребує слів, — лише кольору, дотику пензля й тремтливого відчуття внутрішньої тиші.

Якщо ця гіпотеза вірна, то Володимир Орловський і Сергій Орловський були двоюрідними братами, а Ванда Орлова – спадкоємицею його художнього бачення на рівні поколінь. Дослідження родинної історії показує не лише потенційний зв’язок між прізвищами, а й спільну мистецьку увагу до світла. Володимир Орловський заклав у своїх пейзажах принципи світлопису, що перегукуються з «солярізмом» Ванди Орлової – технікою, яка в сучасному мистецтві розкриває нові грані взаємодії світла та кольору.

Чи можна говорити про генетичну тяглість художнього бачення?

Це питання залишається відкритим для мистецтвознавців і дослідників, проте творчість Ванди Орлової дає привід ще раз замислитися над тим, як традиції світлопису передаються через століття.

І навіть якщо цей родинний зв’язок залишається на рівні гіпотези, художня паралель — очевидна. Орловський працював у часи, коли український імпресіонізм був новим способом мислення, втечею від штучності академізму. Його світло — це простір духовного відчуття природи. У свою чергу, «солярісм» Ванди Орлової — це вже світло як простір емоційної трансформації. Її картини не просто висвітлюють — вони вступають у діалог з глядачем, з часом, з атмосферою. Якщо Орловський писав світло як художник, то Орлова дозволяє світлу «писати» картину разом із нею.

Їх поєднує не стиль — їх поєднує філософія бачення. Пошук сонця не як декоративного елементу, а як сили, що змінює реальність.

Ця історія — не про генеалогію в класичному розумінні. Вона про спадкоємність сенсів. Про те, як одне прізвище може містити в собі цілу традицію світлопису. І якщо в ХІХ столітті це світло було відлунням нової української ідентичності, то сьогодні — це світло надії, сили, стійкості, якими наповнює свої картини Ванда Орлова (https://www.orlova-vanda.com.ua/).

У світі, де темряви часто більше, ніж хочеться, є художники, які обирають працювати зі світлом. І навіть якщо між ними — століття, вони все одно створюють спільний промінь. Такий, що не згасає.