Ви працюєте в ДБР. У вас мати — громадянка Росії. Батько — живе в окупації. Родичі — у російських структурах. Чоловік — підозрюваний у кришуванні наркоторгівлі. Ви — в центрі скандалу з викраденням дитини. І що? А нічого. Бо ви — Владислава Величко, співробітниця Державного бюро розслідувань.
Поки в СБУ звітують про виявлених агентів ФСБ, а ДБР публікує пафосні відео з затриманнями, реальні зв’язки з окупаційними структурами успішно ховаються в особистих справах. Іноді — просто в кишенях у вигляді червоного паспорта. Так, як це зробила родина Величків.
Російський паспорт — це не вирок. Це допуск до таємної інформації
Марина Дігтяр — мати Владислави Величко — громадянка РФ. У 2023 році вона отримала паспорт Російської Федерації, виданий у Бердянську під час окупації. Цей факт — офіційно зафіксований. Крім того, в Україні її звинувачують у шахрайстві та спробі дати хабар. Є кримінальна справа, відкрита ще до війни. Але, вочевидь, для прикордонників і правоохоронців це — дрібниці. У 2023–2024 роках пані Дігтяр спокійно в’їжджала в Україну, мешкала в Києві й області, гостювала у доньки — співробітниці ДБР.
Батько Владислави — Леонід Дігтяр — теж громадянин РФ. Він залишився на окупованій території й офіційно працює у структурі, підконтрольній російській адміністрації. Її двоюрідний брат — Владислав Діхтяр — очолює державну лікарню в Бердянську. За законами Росії. З російським паспортом. З дружиною, яка теж отримала російське громадянство. Це ціла родина з «руського миру». І все це — родичі співробітниці ДБР.
І от тут запитання: як Величко пройшла спецперевірку? Як отримала допуск до державної таємниці? Чому в ДБР ігнорують прямі зв’язки з окупаційною владою?
Наркофілармонія
Її чоловік, Ярослав Величко, працював у Вишневому, в Нацполіції. У 2024 році його разом із кількома іншими правоохоронцями затримало ДБР. Статті стандартні: покривання наркобізнесу, катування, рекет. Речі, які в Україні чомусь стали синонімами слова. «поліція». Суд відправив Величка під варту. Але головне навіть не це. За даними джерел, група, в якій він працював, системно “кришувала” розповсюдження наркотиків у регіоні. Імовірно, маючи підтримку як у прокуратурі, так і серед суддів. Ми все ще не знаємо імен, не чули вироків, не бачили завершення розслідувань. Але бачимо інше — схему.
Ці двоє «захисників закону» — Владислава Величко та Ярослав Величко — вирішили, м’яко кажучи, забити болт на службові інструкції та почали приховувати від свого керівництва дещо важливе. А саме — системні візити тещі-росіянки до столиці України. Марина Валеріївна Дігтяр, народжена 10 травня 1972 року в Єнакієвому, встигла двічі навідатися до Києва: вперше у грудні 2023 року, а вдруге — у вересні-жовтні 2024-го. І все б нічого, але пані Марина — офіційна громадянка Росії з паспортом серії 3923 № 759758, виданим ГУ МВС РФ по Запорізькій області 11.09.2023 року. Її російська адреса — місто Бердянськ, вулиця Волонтерів, 38. Податки вона платить у РФ (ІПН: 900205290150), доходи — у рублях.
Під час візитів до столиці теща наркополіцейського зупинялась не десь у готелі, а саме в квартирі доньки та зятя: спершу на Троєщині, в Києві, а згодом — у ЖК «Петрівський квартал» під Києвом. Всі ці факти — приховані. Жодних рапортів, жодних службових повідомлень. Жодної заяви про потенційний конфлікт інтересів чи ризик доступу осіб з країни-агресора до співробітників із допуском до держтаємниці. А тим часом ДБР і Нацполіція удають, що не помічають нічого дивного.
Родинне дерево Дігтярів тим часом густо поросло російськими паспортами. Батько Владислави — Леонід Васильович Дігтяр — теж має паспорт громадянина РФ (серія 1623 № 020682, виданий 25.10.2023), ідентифікаційний код платника податків у Росії — 900202209641. Він мешкає в Бердянську, працює в окупаційних структурах. А далі — ще цікавіше. Двоюрідний брат Владислави — Владислав Олександрович Діхтяр, 1980 року народження, — не просто має російські документи, а ще й очолює державну медустанову так званої “Запорізької області РФ”: ГБУЗ «Бердянський центр первинної медико-санітарної допомоги». Зареєстрований в окупаційній базі даних — ОГРН 1229000019830, працює з 12.12.2022 року. Тобто офіційно є колаборантом.
Його дружина, Діхтяр Альона Юріївна, не відстає. 26 червня 1985 року народження, ІПН Росії — 231537549730. І з 23 грудня 2022 року — головна лікарка ще однієї російської окупаційної установи: «Обласного центру з надання психіатричної і наркологічної допомоги». Сімейний підряд — у прямому ефірі. І в той час, як один родич сидить на державному контракті у Кремля, інша родичка — Владислава Величко — отримує зарплату від української держави. Як кажуть, з обох сторін фронту — стабільність.
І вся ця каша вариться на фоні цілком конкретної кримінальної справи. Та сама теща — Марина Дігтяр — проходить обвинуваченою в кримінальному провадженні №12018080130000217 за замах на шахрайство, шахрайство та хабар. Статті — ч.2 ст.15, ч.2 ст.190, ч.3 ст.368 ККУ. Справа зависла в Бердянському суді через окупацію, але матеріали є, доступ відкритий, а посилання живе: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_910952/ed_2021_03_17/pravo1/T012341.html. Ще трохи — і ця родина могла би мати власну «гілку» на сайті «Миротворець». Але поки що вони мають інше — повний карт-бланш від правоохоронної системи України. http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_910952/ed_2021_03_17/pravo1/T012341.html?pravo=1#910952/
Дитина. Газ. Балончик. Крики.
Ця історія мала б починатися зі слів «спойлер: у кінці дитину викрали». Але ні, це не кінець. Це продовження. У листопаді 2024 року Владислава Величко — разом із невстановленими поки спільниками — напала на батька свого сина. Чоловіка били, душили, бризкали газом, відбирали ключі. Дитину викрали прямо з квартири, на очах. Викрали — буквально.
Справу передано до Бориспільського суду. Ведеться розслідування. Прокуратура вже оголосила підозри.
Але найгірше — не це. Найгірше — те, що все це стало можливим тільки тому, що всі попередні сигнали були проігноровані. Побиття дитини. Психологічне насильство. Скандали. Судові позови. Всі вони потопали в рішенні «залишити з матір’ю», яку прикривали колеги, знайомі, система.
А потім вона зникла.
Після викрадення — зникла. Без наказу на звільнення. Без оголошення в розшук. За непідтвердженою інформацією — виїхала в Москву, де мешкає родина. Або — до Криму, звідки її родичі отримали російські паспорти.
І що зробило ДБР? Нічого. Вони просто мовчать. Бо легше мовчати, ніж пояснювати, як у їхніх рядах опинилася особа з таким бекграундом. І куди дивилися ті, хто проводив спецперевірку. І як вона пройшла конкурси.
Чому це важливо?
Бо мова не про одну співробітницю. Мова про те, що систему ДБР можна обійти. Що зв’язки з окупантами — не перешкода. Що російський паспорт у родичів — не привід для звільнення. Що наркокорупція — буденність, поки не станеться щось надто гучне.
Це історія не лише про Величків. Це історія про ДБР. І про Нацполіцію. І про судову систему, яка щоразу ставила підпис під словами «залишити дитину з матір’ю». Це історія про те, що у війні проти Росії у нас досі відчинені двері з тилу. І що паспорт ворога в кишені — це ще не вирок. Це — допуск.